Офіційний сайт Свалявської райдержадміністрацї та районної ради.
 
 0 (3133) 2-12-48, 2-12-64  
   
     Неділя, 22 Квітень 2018 р. Головна   /   Зворотній зв'язок   /   Пошук по сайту    
 
   
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 




 

М. І. Безик – про окремі сторінки історії Голубиного.

Під кінець Х століття кочові племена угрів із Середньої Азії перейшли Бескид, спустилися на Потисянську та Придунайську рівнини і заснували Угорське королівство, витіснивши слов’ян, які проживали тут, в горах. Так виникло і село Голубине.
Королівство існувало до ХІV століття. Далі на політичну арену вийшли німецькі та австрійські імператори на прізвище Габсбурги. Угорські землі, в тому числі й Закарпаття, були приєднані до австрійських. Утворилась Австрійська держава із столицею Віднем. Вона існувала до середини ХІХ століття.
У 1848-1849 років угорці підняли повстання. Вони хотіли відокремитись від Австрії. Щоб цьому перешкодити, австрійський імператор попросив військового заступництва від Росії. Велика російська армія на чолі з генералом Паскевичем прийшла на допомогу Австрії. Рухалась вона через Польщу, Словаччину, Чехію. Але коли прибула на місце подій, то вже між Австрією та Угорщиною було вкладено мирну угоду. Австрія дала Угорщині певну автономію. Так утворилась дуалістична (двойна) держава, яка почала називатись Австро-Угорською імперією.
Угорщина входила до Австрії як окрема автономна держава із столицею Будапешт. І наш край, в тому числі й село Голубине, від австрійських панів знову перейшло до угорських.
Російська армія поверталась назад через Мукачево, Сваляву, Голубине, Поляну, Бескид. У Голубиному була одна зупинка, під час якої хтось із солдат пограбував нашу церкву. Нагадаємо, що теперішній храм побудований австрійською владою у 1814–1837 роках. І до 1848–1849 років у ній вже було все необхідне для Богослужіння. То все це пограбували.
Далі наше життя в Австро-Угорській імперії розвивалось так: Угорщина у своїй боротьбі домоглася більших прав, і в нашому краї завела суворий режим. Австрія була більш ліберальною. А Угорщина поставила собі за мету повністю змадяризувати карпатський народ. Край, який є зараз Закарпаттям, угорці називали Крайня, або Руська Крайня. На картах-мапах писали: Русинія. Проживали тут русини, яких угорці хотіли асимілювати. У села присилали своїх чиновників, які нашу школу перетворили на угорську. Ось журнал Голубинської школи за 1876 рік уже був оформлений угорською. Мій батько і його ровесники вчилися в угорській школі. Тут була дуже сувора дисципліна.
Наш народ економічно жив дуже бідно. А тут ще й мадяризація. Життя ставало нестерпним. І от   у цей час з’являються люди, які повстають проти угорського режиму, які хочуть полегшити життя русинів. Одним із таких був Адольф Добрянський, депутат у Будапештському парламенті від нашого краю. Він виступав, ставив вимоги, як треба будувати життя в Русенії. І його почали переслідувати, тож довгий час йому довелося ховатися в Галичині.
Друга постать, яка підняла свій голос на захист русинів, боролася проти мадяризації, – це Олександр Духнович, священик, вчитель-педагог, письменник, етнограф, історик, фольклорист, філософ, який мав дуже широке коло занять.
Майже двісті років тому школа й освіта існували тільки для привілейованих дітей. Бідний русин не вмів ні писати, ні читати. Духнович бачив у безграмотності головну причину всіх бід. Тому серцем і душею взявся будити народ – закликати до знань. Написав для дітей „Книжицу для начинающих”, вірші, загадки, п’єси. Дуже вболівав за народ і виступав проти влади, проти мадяризації в Карпатському краю.
Він також зазнав переслідувань, принижень. І те, що ми зараз існуємо як   автохтонний народ, що збережена наша мова, звичаї, традиції, маємо бути вдячні таким людям, як Олександр Духнович...
До 1918 року про Духновича у нашім краї не знали. А коли у 1919 році нас приєднали до Чехії, це ім’я з’явилося.
Незабутньою для голубинців є ще одна видатна історична постать – Адальберт Бучина. Це була високоосвічена, інтелігентна людина. Він   працював у нас директором, при цьому дуже любив простих людей і хотів, щоб вони були освіченими. Так, приміром, довго він вмовляв батьків Івана Молнара та Івана Чепінця, щоб своїх синів дали вчитися. Хлопчики росли розумні, порядні. Та   батьки не погоджувались на це, бо за навчання треба було платити, а вони грошей не мали. Крім того, комусь треба було працювати по господарству. Але Бучина був дуже настирливим і доти надокучав батькам, поки вони не пустили своїх синів, а моїх братів Михайла та Василя до Ужгородської гімназії. І Чепінець дав згоду на навчання сина. До Мукачівської гімназії, за їх прикладом, пішли вчитися й діти Цапаря, Татача... Так у Голубиному зароджувалася інтелігенція. Отже, здійснювалася мрія Духновича про те, що діти бідних русинів ставали грамотними.
А Бучина далі проводив   велику освітницьку та культурну роботу як з учнями, так і з населенням. У школі створив хор та драматичний гурток, потім – драмгурток із сільської молоді. П’єси ставили в одному класі, який був найбільшим у школі. А добирав до репертуару п’єси як українських, так і російських класиків. Молодих хлопців та дівчат Альберт Бучина навчав популярних пісень – село стало дуже співучим.
Водночас він створив у Голубиному й общество ім. Духновича. Під керівництвом цього об’єднання і торговельного кооперативу „Дружество” звели той будинок, де зараз знаходиться магазин „Меркурій”. Називався він   „Рускім народним домом”. Внизу був магазин, корчма, зал для вистав, який довго називали „Старим клубом”. На другому поверсі знаходились кімнати, де переодягались артисти, і перша в селі бібліотека, яку тоді називали хатою-читальнею. Грошей на будівництво цього дому Бучині дало торговельне общество. А суму, якої не вистачало, він особисто додав.
Тепер живуть на світі внуки та правнуки Бучини. Не раз приїжджають у наш музей і слухають розповіді про свого прекрасного діда та прадіда. Шкода, що фотографій про хор чи драмгурток не маємо. Є лише світлини цього дому і людей, які прийшли на його відкриття у 1930 році.
Найкращим артистом серед дітей був тоді Василь Циганин, із тих, що їх називали Олентиччини. Коли виріс, то в один час він працював артистом   в Ужгородському театрі.
Після Бучини директорував у нашій школі Микола Калінов. Він продовжував виховувати дітей у дусі Духновича. У цьому ж ракурсі працював і наступний директор – мій брат Михайло Молнар, про нього треба розповідати окремо.

 
© 2018 Свалявська райдержадміністрація та районна рада
89300, м.Свалява, пл. Головна, 1, тел. 0 (3133) 2-12-48, 2-12-64, info@svalyava-vlada.gov.ua
Розробка сайту - CrafIT.com