Офіційний сайт Свалявської райдержадміністрацї та районної ради.
 
 0 (3133) 2-12-48, 2-12-64  
   
     Вівторок, 25 Квітень 2017 р. Головна   /   Зворотній зв'язок   /   Пошук по сайту    
 
   
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 




  Гори його пам’ятатимуть

30 березня 2013 року минає 100 років з дня народження великого любителя природи, краєзнавця, вчителя Юлія Михайловича Лакатош.
Народився він у селі Скотарське Воловецького району Подкарпатської Русі, в сім’ї, де дід Кирило був ковалем, а батько машиністом локомотиву на залізній дорозі. Тобто працювали із залізом. Звідси і прізвище пішло, бо перші назви та прізвища записувались за мадярів, а той, хто робить із залізом – це локотош.
В 1922 році сім’я переїзжає в Сваляву. Юлій був старшим сином і батьки вирішили дати йому освіту, щоб у майбутньому допомагав піднімати менших, а їх у сім’ї було 13 дітей. Тому після закінчення „горожанки” Юлій поступив у Мукачівську торгову академію, яку успішно закінчив.
Утримувати таку сім’ю було важко і хлопець брався за будь-яку роботу. 19-річним був направлений в Мараморош-Верховинську жупу, в с. Пилипець вчителем, де пропрацював з 1932 по 1936 роки. Літні відпустки молодий педагог проводив у Сваляві, де й зустрів Ольгу Едер, яку покохав і в 1936 році вони взяли шлюб.
Великою радістю для Юлія Михайловича було надання, в грудні 1938 року, Подкарпатській Русі статусу Автономної в складі Чехословаччини. Створивши   уряд Подкарпатської Русі, який видав ряд Указів про розвиток русинських сіл, яких на Подкарпатській Русі стало 531. Та радість була не довгою, бо в березні 1939 року за Мюнхенською згодою Чехословакія була розчленована: Судети – німцям, Словакія – протекторат – Німеччині, Підкарпатська Русь – Мадярщині.
Русинські класи закривалися, а відкривалися мадярські. Юлій Михайлович володів чеською, русинською, мадярською мовами і продовжив працювати вчителем, але з думами про світлі часи. А звідки їх чекати? Може з „Страни Советов”? Не дарма дітей назвав незвичними для Підкарпатської Русі іменами: Татьяна, Тарас, Ігор та Богдан.
Агітація ішла така сильна, що Юлій повірив у можливість кращого життя за „Советів” і вступив у підпільну Комуністичну Партію Чехословаччини. Отримував завдання від керівників підпілля та був зв’язковим. У жовтні 1944 року став делегатом І з’їзду Народних комітетів у м. Мукачеві, але не розумів, чому делегати ходять по три і тримаються   під руки. А коли на одне із питань Юлій захотів проголосувати проти, то отримав такий стусан по печінці, що від болю не зміг і пікнути, аж пізніше-пізніше зрозумів, що з делегатів (600 чоловік) дійсних було лише третина, а два, по боках, – конвоїри. Як тільки хтось хотів голосувати по-своєму, отримував стусана і „голосував” так, як хотіли вони. З трибуни був прийнятий Маніфест„одноголосно”. Через день Юлій мав необережність запитати, чому „Маніфест” прийнятий без представників Чехословацького уряду, – „це незаконно”. На другий день майор НКВД Шкурко викликав до себе першого секретаря ВЛКСМ, а ним був Юлій, і „популярно” пояснив, що вмішуватися в роботу „вищестоящих” не треба.
Через декілька днів Юлію запропонували роботу начальника фінвідділу, оскільки в нього була за плечима торгова академія, а вчився Юлій на „відмінно”, то й став головним фінансистом. Але і тут майор НКВД знаходив у словах Юлія „очень умные выражения”. І став Юлій управляючим „Ощадкассы”. І так, де треба було щось облаштувати, направляли його. То ж був Юлій і першим редактором газети „Ленінського шляху”, який і дав цю назву.
Але не вмів він підлаштовуватися під когось – говорив те, що думав. Коли почали обмінювати партійні квитки Чехословаччини на партквитки КПСС, мав необережність відповісти партбюро на запитання, чому він багато чого критикує, що сказав що мовчати не можна. Ми не за таке воювали! Не таке чекали!...
Це була остання краплина – і партквиток йому – не поміняли, а значить з партії – вибув! Вигнали з роботи, без права влаштуватися на неї. А дома четверо дітей. І, щоб заробити на хліб, пішов Юлій грати з циганами на танцях у обществі „Зоря” (тодішній будинок куьтури).
Згодом Юлій Михайлович поїхав до першого секретаря обкому партії Закарпаття Туряниці і розповів про стан справ. Той зателефонував у НКВД і через годину йому принесли „Справу Лакатоша Ю. М.”. Він прочитав і сказав: „Та то дурниці, я то вирішу і будеш поновлений у членах КПСС”. Але цього Юлій так   і не дочекався. Секретар раптово помер, а наступний (Русин) не захотів навіть прийняти Юлія.
І пішло: вигнання з Свалявського району на 13 років: 1 рік – Варієво – директор школи, 3 роки – Синевир – завуч школи, 4 роки – Майдан – директор школи, 5 років – Пилипець – завуч школи. Це з 1948 п 1961 роки. Повернення в Сваляву було під забороною. Архів Сваляви згорів, а в Берегівському архіві право власності на будинок по вул. Верховинській, 63 було вирвано і, напевно, знищено. З великими труднощами отримав місце завуча в Тибавській ВШ. Всі суди за повернення в Сваляву були програні. Тільки випадкова зустріч у Тибаві в 1975 році Ю. М. Лакатош головою виконкому Закарпатської області М. Ю. Волощуком, який зрозумів стан справ і дав відповідну вказівку голові Свалявської райради С. М. Туряниці, який через 3 дні рапортував в область, що однокімнатну квартиру у Сваляві Ю. М. Лакатош отримав, чим завершилося 30-річне вигнання з свого обистя мудрої, розумної людини, яка своєю любов’ю до рідної землі прищеплювала цю любов дітям, учням, щоб наша Подкарпатська Русь збереглася майбутнім поколінням, тобто ще краще розцвіла.
Він прищепив любов до рідного краю тисячам дітей, адже педагогічний стаж становив майже 40 років. Та спілкування з природою продовжувалося ще 25 років після виходу на заслужений відпочинок. Власне, у пенсійному віці і почав системно вивчати лікарські трави, фотографувати їх на слайди, які потім демонстрував на семінарах, диспутах, зустрічах з юними натуралістами. В цій роботі з виховання підростаючого покоління повсякчас допомагала йому дружина Ольга Вацлавівна. Вони разом мандрували нашими чудовими Карпатами. Закинуть за плечі рюкзаки, візьмуть у руки алюмінієві лижні палиці і долають по 30–40 км на день. При цьому, звичайно, відкривають для себе щось нове, що невдовзі в розмові-бесіді передають невгамовним дітям, друзям, колегам-природолюбам. І стає на душі затишно та спокійно, що зроблено щось хороше, що день минув не марно.
Та життя не вічне. Останній, 86 рік був важким, бо не вистачало вже сил піднятися в такі прекрасні гори…
Останнє місце роботи – школа-інтернат. Здається, все… Пенсія… Жодних турбот. Може, у когось і так, та не у Юлія Михайловича. Він до останнього пропагував серед усіх верств населення гармонійне співжиття з природою, розумний збалансований підхід до лісорозробок, збирання дикоростучих рослин, раціональне використання земельних ресурсів. Це була важка, щоденна робота не заради слави, а заради щасливого життя майбутніх поколінь. Дуже шкода, що залишається тільки сказати: „Нехай земля, яку він так любив, буде йому пухом”. А сині Бескиди вже більше не побачать свого щирого друга, патріота свого краю Юлія Михайловича Лакатоша.
Вічна йому пам’ять.

Богдан ЛАКАТОШ, голова Свалявського культурно-просвітницького общества ім. О. В. Духновича.

 
© 2017 Свалявська райдержадміністрація та районна рада
89300, м.Свалява, пл. Головна, 1, тел. 0 (3133) 2-12-48, 2-12-64, info@svalyava-vlada.gov.ua
Розробка сайту - CrafIT.com