Офіційний сайт Свалявської райдержадміністрацї та районної ради.
 
 0 (3133) 2-12-48, 2-12-64  
   
     Четвер, 30 Березень 2017 р. Головна   /   Зворотній зв'язок   /   Пошук по сайту    
 
   
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 




  Про свалявця із підніжжя Невицького замку



Він – почесний громадянин Сваляви. І це природно, адже Йосип Йосипович свого часу доклав чимало зусиль, аби Свалява отримала статус міста.

Важко навіть порівняти сучасне тихе життя цього райцентру з тодішнім. Нові заводи, будівлі, парки… І поміж тим – боротьба за те, щоб не втратити, не зруйнувати важливого.
Йосип Долинич родом із с.Невицьке на Ужгородщині. Цей факт озветься згодом у його біографії. Тоді, коли він – студент-третьокурсник напише про Невицький замок. Матеріал надрукують у журналі «Дукля», що виходив у тодішній Чехословаччині. І матиме з того звичайні для того часу проблеми. Як це, без погодження облліту, стаття за кордоном, та ще й студента?!
Батько Йосипа Долинича хоча був простим робітником-шляховиком на залізниці, але любив багато читати різної літератури. Приносив книжки в дерев’яну хату під солом’яною стріхою, в якій жило понад 10 членів сімейства, великий шанувальник літератури – стрий Іван. Саме від них, своїх рідних, Йосип найперше успадкував любов до літератури, історії отчого краю. А останні роки свого життя стрий Іван жив в Ужгороді, працював завгоспом на обласній туристичній станції, яка розташувалася неподалік Кальварії. Його сусідом виявився письменник Іван Чендей, з яким жили дружно та цікаво.
Але перед університетом Йосип Долинич навчався в Ужгородському торговому технікумі. Потім йому в житті, роботі згодився не так цей диплом бухгалтера, як досвід фінансиста-економіста. Працював бухгалтером в ужгородській системі «Гастроном» і навчався у вечірній cередній школі робітничої молоді, куди діставався за 10 км – велосипедом. Це та будівля в Ужгороді, де колись на ночівлю зупинявся відомий угорський поет Шандор Петефі. А коли постало питання вищої освіти, хотів обрати історію. Але друг і односелець Іван Долгош, який раніше став студентом філфаку УжДУ, умовив Йосипа вступати на філологічний.

Із захопленням пригадує лекції Петра Лінтура. Зустрічі з письменниками, як от із поетом-антифашистом Андрієм Карабелешем, який після таборів повернувся додому старцем. Його ледь упізнала дружина, яка вважала його загиблим і одружилася вдруге. Андрій Карабелеш – це величезна людська і суспільна драма. А народився письменник у Тибаві на Свалявщині, куди після університету доля закинула і Йосипа Долинича. Тибава – також батьківщина Ю.Венеліна-Гуци, а сусіднє село Мала Мартинка народило Євгена Фенцика – журналіста, письменника і священнослужителя. Тож молодий учитель наполегливо збирає факти про цих славетних людей краю.
Так, одного разу разом з іншими педагогами Закарпаття здійснив поїздку в Болгарію, де пощастило знайомитись із пам’ятними місцями визначного вченого-слов’янознавця Ю.Венеліна-Гуци. Переконався, як глибоко болгарський народ схиляється перед великим закарпатцем, адже він обґрунтував слов’янське походження болгар. Саме там Йосип Долинич виявив, що пам’ятник Венеліну звели не в Софії, як стверджували науковці, а в Габрові – світовій столиці гумору. Із провідного в Софії історичного музею Йосип Долинич випросив копію портрета Ю.Венеліна-Гуци і передав цю реліквію Тибавському шкільному музею.
Разом із ужгородським краєзнавцем Ю.Качієм Й.Долинич долучився і до пошуку точних відомостей щодо місця народження (поблизу Мукачева, а можливо, на Свалявщині) В.Кукольника (1765—1821) – вченого-фізика, юриста, педагога, одного із тих закарпатських інтелігентів, які, виїхавши в Росію та Україну, стали там організаторами вищої освіти. В Петербурзі В.Кукольник став ректором педінституту, в Ніжині організував і очолив (1820 р.) ліцей (гімназію) вищих наук, у якому тоді навчалися М.Гоголь, інші майбутні діячі літератури, науки. Взагалі, в теках Йосипа Йосиповича – багато унікальних фактів, які мають послужити краєзнавчій науці. Великим визнанням стало і те, що під час укладання книги «Історія міст і сіл Української РСР” йому запропонували приєднатися до роботи над статтями «Свалява” і «Свалявський район”.
Але спочатку все ж було вчителювання у Тибаві. Вчив тут кілька предметів: українську, російську та німецьку мови, фізкультуру, природознавство... Але то тільки на користь пішло. І дуже згодилося, коли його було призначено інспектором шкіл Свалявського райвно.
А який тоді був транспорт? Добре, що тесть мав велосипед. От береш його і їдеш. Буває, що і вночі повертаєшся. Коли ближчі села, то ще нічого. А як одного разу в гірську Родниківку поїхав, ще й тепер пам’ятає. До Плоского добрався, а там сніг пішов. Руки змерзли. Довелося велосипед уже тільки біля себе везти і йти пішки.
До речі, і з дружиною Ельвірою Олександрівною познайомився, коли йшов перевіряти рівень знань у Голубинській школі. Вона – фізик, але добре володіє українською мовою та інформатикою. Тому й тепер допомагає чоловікові в науковій роботі.
Йосип Йосипович став свідком і територіальної реформи, яка й сьогодні в нас на слуху. Тоді ліквідували Свалявський район і підпорядкували Мукачівському, куди входив також Воловецький. Завідувача райвно М.Павлишинця та інспектора М.Іржика прийняли до складу інспекторату Мукачівського райвідділу освіти. А він залишився без роботи. І сталося це в середині навчального року. Запропонували стати секретарем Свалявського міськвиконкому. От коли йому згодилася бухгалтерія. Він виявив хабарництво попередника, який утік за межі України. Хабарництво полягало в тому, що люди мали здавати молоко, а фактично давали чиновнику гроші, щоб отримати дефіцитні для будівництва матеріали: шифер, черепицю.
У 1965-му, після поновлення Свалявського району, Й.Долинича обрано секретарем, а 1967 р. — головою Свалявського райвиконкому. В ці ж роки обирався депутатом обласної ради, а також одного скликання – заступником депутатської комісії освіти і науки (головою був ректор УжДУ Д.Чепур), наступного скликання – головою обласної планово-бюджетної комісії. Під час роботи у виконавчій владі спочатку в міській, а потім районній за розподілом обов’язків відповідав за розвиток промисловості та будівництва в місті та районі. Докладав разом з однодумцями чимало зусиль, аби в Сваляві зразково працювали потужні лісокомбінат і хімкомбінат, Лужанське заводоуправління мінеральних вод, заводи: соко-винний, «Буддеталь», торгового обладнання «Торгмаш», меблева фабрика, молокозавод. Підтримував ініціативи щодо створення в місті й сприяв у належній роботі нових заводів: «Електрон», склотарного і цегельного, в с.Керецьки – комбінату комунальних підприємств. А щодо Драчинської фабрики, то Йосип Долинич клопотав разом із керівництвом фабрики про те, щоб із деревообробної перевели її у художньо-сувенірну – тоді зростуть обсяги виробництва, і в людей буде вища оплата праці. У формуванні на фабриці цілої школи майстрів самобутнього різьбярства допомагали митці з Ужгорода, як це було під час зустрічі народного художника України В.Свиди, скульптора й педагога І.Гарапка з трудовим колективом, творчих бесід із місцевими майстрами. А коли до Сваляви приїхав (1971 р.) міністр культури Р.Бабійчук, Й.Долинич ознайомив його з творчим доробком драчинських умільців, зокрема талановитого різьбяра В.Асталоша.
Взагалі це була бурхлива, обнадійлива пора «шестидесятництва» не тільки в літературі, але і в економічній, соціально-культурній галузях. Пам’ятна вона і Й.Долиничу напруженою трудовою діяльністю у виконавчій владі міста, району. Після зведення районного Будинку культури в центрі Сваляви, яка в ці роки отримала статус міста, заклали парк, в якому постав пам’ятник Івану Франку. Це стало улюбленим місцем сімейного відпочинку. Тоді ж споруджено міський водопровід. Вперше на Закарпатті загорівся природний газ у дитячому санаторію «Човен», згодом запрацював він і на Сваляву. Довелося Й.Долиничу разом з ентузіастами нововведень підніматися на гору Кичера, де пришвидшено було зведено телеретранслятор. При ньому споруджено двоповерхову школу в Родниківці, шкільні корпуси в Голубиному, у Свалявських СШ №1 і №2, лікарняні корпуси у Сваляві, ряд медичних і культосвітніх закладів у селах тощо.
Вдалося також врятувати від знищення Бистрянську церкву, яку в 1972 році реставрував відомий архітектор Іван Могитич.
Все це для городян – історія, яку навіть не всі вони знають. Молодші свалявці пам’ятають Йосипа Йосиповича директором СШ № 3, а потім – вчителем української мови та літератури. А ще вдумливим, уважним до кожної деталі краєзнавцем.
І хоч у сімейному генофонді лідирує дружина – у родині восьмеро фізиків, всі йому допомагають, а він – їм. І любов до всього незвичайного, глибинного в історії чи то країни, чи рідного міста, вболівання за їхню долю – то у них родинне.
Влада, школа, література, краєзнавство – все це освячено власним трудом. Причому, державна служба ніколи не була для Йосипа Йосиповича декларативним поняттям. Довелося рятувати, будувати, переконувати, наполягати. Можливо, через це і став незручним, був змушений піти вчителювати. Але це виявилося справжньою радістю і розкішшю, яка триває і досі.

Джерело:   Мар’яна Нейметі, Газета "Новини Закарпаття"



 
 
 
 
 
 
Повідомлення регіональних структурних підрозділів центральних органів виконавчої влади
 
 
 
 
 

Відділ державної реєстрації актів цивільного стану

 
 
 
ПОГОДА В СВАЛЯВІ


 
© 2017 Свалявська райдержадміністрація та районна рада
89300, м.Свалява, пл. Головна, 1, тел. 0 (3133) 2-12-48, 2-12-64, info@svalyava-vlada.gov.ua
Розробка сайту - CrafIT.com