Офіційний сайт Свалявської райдержадміністрацї та районної ради.
 
 0 (3133) 2-12-48, 2-12-64  
   
     Четвер, 12 Березень 2020 р. Головна   /   Зворотній зв'язок   /   Пошук по сайту    
 
   
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 




 

Метью Епплі: „Кожен мій день в Україні – це пригода”

Символічно, що прем’єра рубрики „Мейнстрім” (з англійської мови – „панівна течія”) у „Вістях Свалявщини” – це   матеріал, головний герой якого є носієм саме англійської мови. Більше того – він свій особистий мейнстрім зумів відчути, будучи учнем однієї звичайної американської школи. Каже, що його покликання – вивчення та викладання іноземних мов. Його спосіб життя – екшн, тобто пошуки пригод і проживання нових ситуацій, відчуттів і вражень. Метью ЕППЛІ зізнається, що він, безперечно, патріот своєї країни – Сполучених Штатів Америки, але попри це чітко усвідомив: у свої 25 жити статечним розміреним життям американського обивателя йому нудно. Тому він, волонтер Корпусу миру, –   у Сваляві. Викладає англійську мову в міській ЗОШ № 3І–ІІІ ступенів, веде щоденник, якому довіряє свої враження, спостереження та думки з приводу наших реалій, вивчає наш побут і знайомить своїх тутешніх приятелів з американським способом життя. А ще – він надзвичайно цікавий співрозмовник. З чудовим почуттям гумору, зірким оком і проникливістю, які дозволяють йому давати дуже влучні характеристики. А втім, судіть самі.
Замість вступу
– Метью, хто, на ваш погляд, може бути героєм щойно започаткованої у районній газеті „Вісті Свалявщини” рубрики „Мейнстрім”?
– Мені здається, що це повинні бути люди прогресивні, першопрохідці в якійсь справі, які першими відчули, наскільки щось, що вони хочуть запровадити, буде корисним. Не їм, а громаді. Бо вже переконалися, що в іншому місці, скажімо, в більшому за Сваляву місті, схожа ідея працює. До слова, задумка з цією новою рубрикою вдала, як на мене. Кажу це як людина, яка два роки із задоволенням працювала у шкільній газеті: спочатку в якості журналіста, а потім – редактором. Тому мій – хай і незначний – журналістський досвід підказує: у районі повинні знати таких людей в обличчя, бо без них прогрес неможливий.
– А ви можете когось назвати, хто б міг дати інтерв’ю для рубрики „Мейнстрім”?
– Не можу похвалитися, що маю багато знайомих у Сваляві. Та серед них є прогресивна особистість, яка свого часу зініціювала приїзд у третю школу першого добровольця Корпусу миру. Читачі вже, напевно, здогадалися, що мова йде про Едіту Василівну Грабар, яка тоді була директором ЗОШ І–ІІІ ступенів № 3, а тепер працює заступником голови райдержадміністрації. Вірю, що такий енергійний креативний керівник, як Едіта Василівна, зможе зробити чимало корисного для Свалявщини. На мою думку, третя школа дійсно багато втратила, коли Е. В. Грабар пішла працювати у владу.
– Ви згадали, що редагували шкільну газету. Що для вас було найважчим у цій роботі?
– Неприємно було казати авторам, чиї статті виявилися далекими від досконалості, що їхній матеріал так слабко написаний, що виправляти його немає сенсу. Тому треба переписати наново. Горе-журналісти болісно реагували на такі мої зауваження, але все ж ті, хто хотів працювати в журналістиці, йшли і створювали свої статті з чистого аркуша.   Яким чином можна самовдосконалюватися, якщо не бути вимогливим до себе?  
Про уроки, клуби та свою місію в Україні
– Метью, чи можна спитати вас про особисте?
– Звісно, будь ласка.
– Чим ви керувалися, коли задумали вирушити у складі Корпусу миру в Україну?
– Добровольці Корпусу миру перебувають у вашій країні на запрошення уряду з доброчинною метою. В Україні Корпус миру працює за трьома програмами: викладання англійської мови, розвиток молоді та розвиток громад. Я працюю за програмою викладання англійської мови. І хочу наголосити, що для мене велика честь навчати ваших дітей моєї рідної мови. Тому, знаючи, якими є цілі Корпусу миру, я керувався, насамперед, бажанням допомогти. А по-друге, поки я не знайду для себе стабільну роботу вдома, в США, і не почну серйозно перейматися кар’єрою, вирішив скористатися шансом і, як кажуть, подивитися світ. Я з дитинства дуже допитливий, а робота волонтером Корпусу миру надає чудові можливості ознайомитися з життям в інших країнах. Не в якості туриста. А із зануренням в місцеві реалії по повній програмі. До того ж люблю нові, непередбачувані події. А кожен мій день в Україні – це пригода.  
– До приїзду в Україну ви вже жили в інших країнах?
– Так, один рік – у Франції і один – в Аргентині, де поглиблено вивчав мови: відповідно французьку та іспанську. За фахом я лінгвіст, за професією – вчитель англійської мови. Маю відповідний диплом Пітсбургського університету.
– А якими ще мовами володієте?
– Крім рідної англійської і вже гаданих французької та іспанської,   португальською (це моя друга спеціальність), словацькою, італійською та каталанською. Наразі вивчаю російську.
– Де починали вивчати українську мову?
– До приїзду сюди добре не знав українську. Я вивчав українську та словацьку мови в університеті один рік. Пітсбургський університет має відомий факультет слов’янських мов. Досі не був у країнах Східної Європи. Українську мову нам, добровольцям Корпусу миру, які прибули в Україну, почали відразу викладати під час проходження тренінгу в селищі під Києвом. Заняття займали аж чотири години щодня. До обіду ми вникали в теорію, а пообіді вели уроки в звичайній місцевій школі, звісно, під керівництвом тамтешніх вчителів.
– У вас гарна вимова…
– Справді? Дякую. Я постійно вдосконалюю свою українську: занотовую нові слова і сталі звороти (фразеологізми). Колекціоную колоритні сленгові слівця, а також приказки і прислів’я.
– А як оцінюєте рівень викладання англійської мови в наших школах. Наскільки, на ваш погляд, учні в Україні прагнуть вивчити іноземну мову, в тому числі англійську?
– Знаєте, я не сказав би, що в середньостатистичній американській школі учні більше налягають на іноземні мови, ніж у середньостатистичній українській. Старання приблизно однакові. Пригадую, що на уроках іноземної мови (це була іспанська) у моєму класі, крім мене, ніхто не міг вільно нею спілкуватися. Але я дуже багато і старанно займався самостійно: заучував слова за словниками, регулярно повторював правила граматики тощо. Просто я вже тоді знав, що моя майбутня професія буде пов’язана з мовами. А щодо вищої школи, то варто відзначити: в університетах США студенти справді серйозно займаються іноземними мовами, і, як правило, більшість навчається на „відмінно”.
– Чи є, на ваш погляд, відмінності між викладанням англійської мови вчителями-українцями і тим, що пропонує програма Корпусу миру?
– Та методика, яку використовую я (у рамках згаданої вами програми), є комунікативною і передбачає постійний діалог поміж учнями, а також між вчителем і його вихованцями. А ще я не говорю українською мовою на своїх уроках англійської, бо це шкідливо для учнів – так вони гірше засвоюють матеріал. Знаю, що деякі мої українські колеги практикують поєднувати англійську та українську на уроках іноземної мови. Варто пояснити: я переважно викладаю англійську у класах, де сильні учні, які добре навчаються і планують вступати до вишів, бо ще на початку моєї роботи в ЗОШ І–ІІІ ступенів № 3 (з того часу минув майже рік) тодішній директор Едіта Василівна Грабар справедливо вирішила, що мої напрацювання краще використати для навчання учнів, які роблять успіхи в англійській. З боку дирекції було б недалекоглядно, на моє переконання, витрачати мої можливості на засвоєння азів у класах, де учні не надто переймаються вивченням даної мови. Саме тому можу спілкуватися зі своїми вихованцями тільки англійською – впевнений, мене зрозуміють.    
– Цікаво, якщо порівнювати навчальний процес в українських та американських школах, що ви виділили б?
– Зауважив, що у ваших учнів краще натренована пам’ять. Вони легко заучують   тексти, вірші, нові слова.
– У наших газетах і журналах останнім часом можна знайти публікації, у яких автори доводять, що сучасна українська школа продовжує рухатися в фарватері радянської школи, в основі якої було заучування великих масивів інформації: прізвищ, дат, фактів тощо. Чи не здається вам, що такий підхід привчає учнів діяти традиційними методами. А в професійній діяльності згодом така шкільна підготовка не дозволяє творчо застосовувати знання, отримані в рамках середньої освіти?
– Загальновідома любов американців до детальних інструкцій, але – ви не повірите – в наших школах більшу повагу від учителя зазвичай заслуговує той учень, який, до прикладу, розв’язав задачу нетрадиційним способом. У нас педагоги націлюють своїх підопічних на творчу роботу. І цінують індивідуальностей. Іншими словами, бути „білою вороною”, як у вас кажуть, у США модно і почесно.
– Метью, кажуть ви організували в школі № 3 клуби, на заняття яких приходять учні з інших міських шкіл?
– Я веду заняття двох клубів. Один можна назвати клубом любителів англійської мови, інший – кіноклуб. На засіданнях першого ми спілкуємося і граємо в ігри англійською мовою (при цьому можна не боятися неправильно з точки зору граматики будувати речення), а у рамках кіноклубу я демонструю з допомогою проектора фільми, герої яких говорять винятково англійською мовою і субтитри йдуть теж англійською мовою. Дітям більше всього подобаються фантастичні, романтичні кінострічки та кінокомедії. Користуючись нагодою, запрошую до наших клубів учнів з інших шкіл.
Про традиції, закарпатську кухню і згубні звички українців, які неабияк дивують іноземців
– Метью, що вас найбільше вразило в Україні?
– Як це бувало і в інших країнах, є позитив і негатив у моїх враженнях.
– А що переважає?
– Звісно, позитив. По-перше, приємно здивований людьми, з якими я познайомився в Україні. Всі вони надзвичайно гостинні. Скажімо, якби в США до господині мали завітати гості, то вона не надто переймалася б підготовкою застілля для них. У кращому випадку запропонувала б чай чи каву і печиво. А у вас навіть неочікуваних гостей стараються нагодувати по повній програмі. На стіл господарі викладають чи не весь вміст свого холодильника: першу і другу страви, ще й каву з десертом. А про відзначення днів народжень, Пасхи, Різдва, Нового року я вже й не кажу. Коли я описую своїм знайомим зі США стандартне меню таких „гостин”, вони не ймуть віри…
Друга дивовижа, яка мене абсолютно підкорила, це закарпатська кухня. Повірте, я маю з чим порівнювати, бо жив у Франції та Аргентині. Французька кухня славиться своєю вишуканістю, аргентинська – свіжістю м’яса, але навіть вони не можуть зрівнятися з вашою.
Третя особливість України, яка заслуговує на увагу і навіть захоплення, – це ваша відданість традиціям. Вони у вас живі! Це вражає. Весілля, хрестини, похорони, відзначення великих релігійних свят – все відбувається з дотриманням певних обрядів, ритуалів, від яких ніхто не хоче відступати навіть на крок. От у нас, наприклад, на Різдво родина вечеряє разом за столом, а потім всяк розважається на свій смак. У вас же мають бути на Святвечір 12 пісних страв. Потім належить колядувати, веселитися з ріднею і друзями. Три дні не можна працювати…
– З американських фільмів знаємо, що у вас теж є міцні традиції. Скажімо, влаштовувати імениннику на день народження вечірки-сюрпризи…
– А-а, ви – про те, як друзі таємно від винуватця торжества влаштовують у нього ж вдома гулянку, беручи собі в спільники його дружину чи подругу (чоловіка і бойфренда, якщо день народження в представниці прекрасної статі), а наївний іменинник про це навіть не здогадується. В реальному житті таке рідко трапляється, та й то – переважно у середовищі молоді. Тож сценаристи, як у вас кажуть, передають куті меду. Хоча доля правди в цьому є. Коли день народження відзначають у Штатах, то зазвичай друзі „скидаються” на вечірку з цієї нагоди. У вас фінансові витрати несе той, хто має день народження. Тобто у нас іменинник отримує, а у вас витрачає.
– А проблеми з харчуванням значної частини американців, вони справді таки серйозні?
– На жаль, так. І про них ви знаєте не з художніх фільмів, чи не так? А з телепередач чи з документального кіно. Понад 25 відсотків американців мають зайву вагу. І це на сьогодні чи не найбільша наша проблема. Бо більшості пересічних обивателів у США важко відмовитися від фаст-фуда, який дуже калорійний, проте смакує багатьом і викликає звикання. Харчові звички у нас вже передаються з покоління в покоління. А з тим, що люди вважають звичним і нормальним, надзвичайно важко боротися. Треба достукатися до кожного споживача фаст-фуда і переконати його переключитися на більш здорову натуральну їжу. Наприклад, таку, як у вас.
– У нас напівфабрикати теж поступово приживаються…
– Все ж в основі закарпатської кухні натуральна сировина. Часто, зі свого дворогосподарства: овочі, фрукти, зелень, м’ясо.
– А які закарпатські страви ви найбільше любите?
– Галушки з бринзою, фарширований болгарський перець і голубці, бограч, лечо, кнедлики. Із задоволенням ласую всіма закарпатськими стравами. Знаю, що у закарпатській кухні є запозичення із угорської та словацької кулінарій. Від угорців у ваших стравах тяжіння до гострого.
– А як щодо французьких шедеврів кулінарії?
– Французи віддають перевагу легким натуральним некалорійним стравам. Можливо, саме тому там так мало людей із зайвою вагою. До прикладу, навчаючись у Франції, я жив у сім’ї, котра повністю викреслила зі свого раціону цукерки, торти, тістечка і всі солодощі. Як вони зізнавалися, на їхньому здоров’ї це позитивно позначилося.
– Метью, а що такого в Україні вас вразило із негативного боку?
– Це не так негатив, як незручність, про яку говорять всі мої знайомі, котрі хоча б раз побували в Україні. Йдеться про вашу повальну боязнь протягів. У вас перейшло в традицію уникати протягів, бо вони, мовляв, небезпечні для здоров’я. Інколи ви не помічаєте, що, боячись впустити потік свіжого повітря, шкодите собі або оточуючим ще більше. До прикладу, я був свідком, як одна жінка зомліла у людному місці, бо надворі стояла жахлива спека, а провітрювати приміщення через протяги не захотіли. Тож довелося приводити бідолашну до тями. Мене особисто у задушливих замкнутих просторах, наприклад, в автобусі, охоплює обурення – як можна так мордувати себе і відмовлятися від свіжого повітря! Щось схоже відчувають усі іноземці, які приїжджають в Україну, особливо влітку.
– Подивитися на себе чужими очима справді дуже корисно. Щоб зробити правильні висновки. Гадаю, багато хто з читачів візьме собі на замітку ваше зауваження. А які ще наші шкідливі звички впадають в око іноземцеві?
– Особисто мене дивує звичка з легкістю переступати через заборону. Скажімо, повсюдно у громадському транспорті ви можете прочитати на табличках: „Не смітити”, „Не палити”. Вражає, що на ці застереження у вас переважна більшість людей ніяк не реагує, ніби ці написи для них невидимі. Тому мені часто доводилося спостерігати, як пасажири в поїзді викидають у відчинене вікно обгортки від печива, порожні пластикові і навіть скляні пляшки, серветки… Та все, що завгодно. У США за одну кинуту на землю серветку поліцейський обов’язково оштрафує на 200-300 доларів. І бажання викидати в недозволених місцях сміття таким чином зникає назавжди. У нас більшість стежить, аби випадково не впустити папірець, скажімо, аби обгортку з морозива не вирвав потужний порив вітру, бо навіть тоді доведеться сплатити штраф.
– А якби житель якогось із населених пунктів США викинув цілий пакет сміття…
– Не уявляю, хто пішов би на таке добровільно, адже охочих розкошелитися на штраф у суму понад тисячу доларів знайдеться небагато. А у вас засмічені ділянки можна   побачити чи не в усіх населених пунктах, і навіть за їхніми межами. Взагалі в українців на побутовому рівні відсутнє побоювання бути притягнутим до відповідальності за порушення закону чи встановлених правил. Для наведення порядку це дуже погано. Мій батько працює цивільним інженером-екологом. У його службові обов’язки входить стежити за правильністю використання території державних парків. Якби більшість жителів нашого міста не була законослухняною, я не уявляю, що він робив би. Дивно, але у вас скоріше викликає подив і нерозуміння той, хто ретельно дотримується правил і усіх норм чинного законодавства, ніж той, хто їх порушує.
– А як вам рівень комфортності міської інфраструктури?
– Тут, звісно, всім українським містам є куди рости. Хоча деякі найбільш яскраві приклади безгосподарності мене вражають. Наприклад, досі не розумію, як може мало не по півроку не працювати ліхтар на вулиці, якщо в ньому всього лише перегоріла лампа і її треба замінити на нову. Та попри все, що я згадав з критичної точки зору, за рік свого перебування в Україні я щиро полюбив українців. Бажаю вашій країні якнайскоріше позбутися негативних явищ і використати весь величезний потенціал на благо кожної родини.
                           
Наталія БУНДА.    



 

Промислові підприємства Свалявщини

 

Економіка України - шлях до демократизації,солідарні підходи

 

Інвестиційні пропозиції

 

Регуляторна політика

 

Адмінпослуги

 

РЕГІОНАЛЬНА СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ СВАЛЯВСЬКОГО РАЙОНУ ДО 2015 РОКУ

 
29.11.2016

Реалізація інвестиційних проектів

 

Оголошення

 
 

„Одним із засобів забезпечення зворотного зв’язку Держфінінспекції в Закарпатській області з громадянами є „телефон довіри”, який працює за номером в місті Ужгороді: 61-76-90.

 

Обговорення проектів законодавчих актів

 

Постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2013 р. № 226 внесено зміни   до Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування на ринку споживчих товарів

 
 

ПОГОДА В СВАЛЯВІ



 
© 2020 Свалявська райдержадміністрація та районна рада
89300, м.Свалява, пл. Головна, 1, тел. 0 (3133) 2-12-48, 2-12-64, info@svalyava-vlada.gov.ua
Розробка сайту - CrafIT.com